Судноплавство
Авіація
Міжнародна торгівля
Вирішення спорів

Верховний Суд (Україна) щодо виконання на території України рішення арбітражного суду, винесеного проти Російської Федерації

Дата публікації: 14 березня 2019 року

02 травня 2018 року Арбітражний суд (м. Гаага, Королівство Нідерландів) у справі ПТС № 2015-36 прийняв рішення (далі – “Арбітражне рішення”) про стягнення з Російської Федерації (далі – “РФ”) в особі Міністерства юстиції РФ  на користь 17 компаній і однієї фізичної особи більше 140 мільйонів доларів США. Справа стосувалася отримання компенсації за нерухоме майно, яке було незаконно експропрійовано у позивачів після окупації Криму та в порушення статті 5 Угоди між Кабінетом Міністрів України і Урядом РФ про заохочення та взаємний захист інвестицій від 27 листопада 1998 року (далі – “Угода від 1998 року”).

Слід зауважити, що РФ не визнала юрисдикції Арбітражного суду та не приймала участь у арбітражному розгляді, хоча належним чином була про це повідомлена.

Після винесення Арбітражного рішення заявники звернулись до Апеляційного суду в місті Києві (як суду першої інстанції) для вирішення питання про його визнання та надання дозволу на виконання на території України.

В межах розгляду цього питання Апеляційний суд міста Києва прийняв рішення від 05.09.2018 року про забезпечення виконання Арбітражного рішення, серед іншого, шляхом накладення арешту на майно, яке належить РФ, в тому числі на іменні акції

  • ПАТ “Промінвестбанк” (Україна), які належать Внєшекономбанку (РФ),
  • АТ “Сбербанк” (Україна), які належать ПАТ “Сбербанк Росії” (РФ),
  • АТ “ВТБ Банк” (Україна), які належать Банк ВТБ (РФ).

25.09.2018 року цей же суд прийняв рішення про визнання та надання дозволу на виконання Арбітражного рішення.

РФ та банки не погодились з винесеними рішеннями та звернулися до Верховного Суду (далі – “ВС”) з апеляційними скаргами. 

25 січня 2019 року Касаційний цивільний суд ВС прийняв рішення за апеляційними скаргами на рішення Апеляційного суду міста Києва, яким рішення від 25.09.2018 року залишено в силі та без змін, а рішення від 05.09.2018 року було частково змінено.

Під час ухвалення рішення по справі ВС розглянув питання, окремі з яких заслуговують на нашу увагу, а саме:

  • належне повідомлення РФ,
  • юрисдикція судів України щодо виконання арбітражного рішення проти іноземної держави,
  • судовий імунітет РФ та
  • підстави відмови в визнанні та наданні дозволу на виконання Арбітражного рішення.

Щодо належного повідомлення РФ

РФ посилалась на те, що українською стороною не було дотримано порядок направлення судових документів у відповідності до Конвенції про вручення за кордоном судових і несудових документів у цивільних і торговельних справах 1965 року, оскільки судові документи надійшли до РФ без супроводу вербальної ноти дипломатичного представництва України, акредитованого у Російській Федерації.

ВС відхилив ці доводи та погодився з тим, що відправлення судової повістки безпосередньо на адресу МЮ РФ було належним повідомленням.

Щодо юрисдикції судів України

ВС визнав юрисдикцію судів України стосовно вирішення питання про визнання і надання дозволу на виконання Арбітражного рішення, оскільки майно РФ знаходиться на території України, в тому числі на її окупованій частині, що є загальновідомим фактом - наприклад, військове та інше майно на тимчасово окупованій території України. З огляду на це такі обставини не потребують доказуванню.

Щодо судового імунітету РФ

В апеляційних скаргах банки зазначали про те, що оскаржувані ухвали Апеляційного суду м. Києва винесені з порушенням статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право", тобто пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно здійсненні без згоди компетентних органів відповідної держави.

ВС не погодився з цими доводами та зазначивши наступне:

1. імунітет держави є правом такої держави, а не обов'язком. Відповідно до міжнародних правових актів і практики їх застосування переважною більшістю держав, відмова держави від імунітету може відбуватися в один із таких способів:

1) на підставі міжнародного договору за участю держави;

2) шляхом включення до контракту положення про відмову від імунітет (положення про передачу спору, у разі його виникнення, до відповідного юрисдикційного органу);

3) шляхом проголошення відповідної заяви - вже після відкриття провадження у справі.

2. Норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у декількох конвенціях, серед яких Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року та Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року. Остання з них підписана з боку РФ, а концепція обмеженого юрисдикційного імунітету держави викладено окремо у Федеральному Законі РФ від 03.11.2015 року N 297-ФЗ "Про юрисдикційні імунітети іноземної держави та майна іноземної держави у Російській Федерації".

3. Україною вищевказані міжнародні конвенції не ратифіковано, проте викладена у них концепція обмеженого юрисдикційного імунітету держави боржника застосовується згідно із звичаєвим міжнародним правом з урахуванням Рішення ЄСПЛ від 14 березня 2013 року у справі "Олєйніков проти Росії" (скарга N 36703/04).

4. Включаючи до Угоди 1998 року арбітражне застереження та передбачаючи в ній остаточність і обов'язковість для обох сторін арбітражного рішення, ухваленого за результатами будь-якого спору, який випливає з цієї Угоди, боржник - Російська Федерація ipso facto надала згоду на відмову від видів імунітету держави, передбачених статтею 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" та Конвенцією ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року, а саме:

а) імунітету від пред'явлення позову до іноземної держави,

б) імунітету від попереднього забезпечення позову,

в) імунітету від примусового виконання судового рішення.

Щодо підстав для відмови у визнанні і виконанні Арбітражного рішення

ВС погодився з висновками Апеляційного суду міста Києва щодо відсутності підстав для відмови у визнанні та наданні дозволу на виконання Арбітражного рішення.

ВС зазначив, що учасники справи, оспорюючи дійсність арбітражної угоди, не надали суду належних доказів

  • на спростування дійсності і/чи чинності арбітражної угоди, передбаченої статтею 9 Угоди від 1998 року, а також того, що
  • виконання Арбітражного рішення буде суперечити публічному порядку України.

ВС зазначив, що як правило, застереження про порушення публічного порядку як підстава для відмови у визнанні та наданні дозволу на примусове виконання іноземного арбітражного рішення, є своєрідним механізмом, який закріплює пріоритет державних інтересів над приватними і, таким чином, охороняє публічний порядок держави від будь-яких негативних впливів на нього. Застереження про публічний порядок у міжнародному цивільному процесі не допускає визнання на території держави рішення арбітражного суду, якщо в результаті його виконання буде вчинено дії, які прямо заборонені законом або заподіюють шкоду суверенітету чи безпеці держави.

Разом з тим, у цій справі боржником є не Україна, а Російська Федерація, факт агресивних дій якої на території Автономної Республіки Крим держави Україна підтверджено низкою документів міжнародних організацій та актами внутрішнього законодавства України.

Арбітражне рішення про присудження суми як компенсації за незаконно експропрійоване Російською Федерацією майно позивачів на території Автономної Республіки Крим держави Україна стосується майна, яке належить саме боржнику - Російській Федерації.

Наш коментар

У зазначеній справі ВС послідовно проаналізував аргументи сторін та висвітлив чітку правову позицію щодо можливості виконання на території України рішень арбітражних судів, відповідно до яких відповідачем є інша держава. Особливо важливим в цьому випадку вбачається підходи суду до визначення юрисдикції українських судів та імунітету іноземної держави.

З урахуванням кількості справ, які порушені проти РФ, в тому числі через окупацію частини території України, це рішення вказує на можливість виконання інших подібних рішень на території України за наявності відповідного майна боржника. І не виключно, що таке майно може бути не тільки у вигляді іменних акцій банків.

EngУкрРус